Позиції Верховного Суду та їх вплив на трудові відносини

Олексій Палій ,
адвокат, керуючий партнер
Primary Advisors LLC

Трудові спори є однією з найпоширеніших категорій спорів, які виникають на підприємствах, тому важливо розуміти актуальні підходи Верховного Суду до вирішення пов’язаних з ними правових питань. У зв’язку з цим пропоную розглянути окремі позиції Верховного Суду за період 2021 року.

1. У справі № 682/2782/18 Верховний Суд зробив висновок щодо права вагітної жінки на працевлаштування та виплату заробітної плати після звільнення на підприємстві. Цей обов’язок визначено частиною третьою статті 184 КЗпП, згідно з якою звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років – частина шоста статті 179 КЗпП), одиноких матерів у разі наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини з інвалідністю з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов’язковим працевлаштуванням. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців із дня закінчення строкового трудового договору. Суд зазначив, що у випадку звільнення працівника підприємство повинно було її працевлаштувати та виплатити середню заробітну плату протягом трьох місяців. Оскільки цей обов’язок підприємство не виконало, то надалі працівник мав право звернутися до суду з позовом про зобов’язання із працевлаштування та стягнення середнього заробітку упродовж трьох місяців (постанова Верховного Суду від 03.02.2021 р. у справі № 682/2782/18).
2. У справі № 758/2641/17 Верховний Суд відхилив висновки суду апеляційної інстанції про те, що листок тимчасової непрацездатності позивача було видано з порушенням вимог Інструкції про порядок видачі документів, що засвідчують тимчасову непрацездатність громадян, затвердженої наказом Міністерства охорони здоров’я України від 13.11.2001 р. № 455, визнавши висновки суду першої інстанції про задоволення позову обґрунтованими. Суд першої інстанції виходив з того, що листок непрацездатності не повернено до медичного закладу для належного оформлення, ні відповідач, ні Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності з претензіями щодо його незаконності не зверталися, позивач отримав від Фонду соціального страхування допомогу по тимчасовій непрацездатності, яку не витребувано у позивача як безпідставно отриману, отже, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що позивач перебував на лікарняному (постанова Верховного Суду від 10.02.2021 р. у справі № 758/2641/17).
3. У справі № 758/10554/16-ц Верховний Суд відхилив доводи касаційної скарги Кабінету Міністрів України про те, що Держава Україна не відповідає за зобов’язаннями банків, у тому числі заснованих державою, оскільки відповідальність Держави Україна за аналогією передбачено законом, а саме статтею 240-1 КЗпП, як відповідальність засновника підприємства, яке ліквідоване, перед працівником. Положення наведеної норми, а також сформульовані підходи ЄСПЛ під час вирішення питання про відповідальність держави за зобов’язаннями державних підприємств, дають підстави для залучення Держави Україна як правонаступника (постанова Верховного Суду від 24.02.2021 р. у справі № 758/10554/16-ц).
4. У справі № 569/9738/20 Верховний Суд вважав висновки суду апеляційної інстанції щодо відмови в позові про визнання трудових відносин припиненими з дати, зазначеної працівником, помилковими, а рішення суду першої інстанції про задоволення позову, навпаки, обґрунтованим. При цьому Верховний Суд виходив з того, що стаття 38 КЗпП зобов’язує власника звільнити працівника у строки, про які працівник просить, також за наявності інших поважних причин, які зазначено в частині першій статті 38 КЗпП. Тобто перелік таких причин не є вичерпним. Під час визначення поважності причин у цьому випадку суд урахував правову позицію, яку раніше було висловлено в постанові Верховного Суду від 11.03.2020 р. у справі № 459/2618/17, згідно з якою причину відсутності працівника на роботі можна вважати поважною, якщо явці на роботу перешкоджали істотні обставини, які не може усунути сам працівник. Відмову працівника від роботи в дистанційному режимі, яку запропонував йому власник, не прийняв до уваги Верховний Суд з огляду на відсутність відповідного наказу власника про переведення позивача на дистанційну роботу та видачу у зв’язку з цим йому матеріально-технічних цінностей. Згідно з положеннями КЗпП у разі розірвання трудового договору з ініціативи працівника роботодавець може звільнити працівника в день подання останнім заяви за умови, якщо працівник сам визначає цей день датою звільнення, указавши при цьому поважну причину, яка зумовила прийняття ним рішення про звільнення (постанова Верховного Суду від 21.04.2021 р. у справі № 569/9738/20).
5. Згідно з постановою Верховного Суду від 14.06.2021 р. у справі № 235/3191/19 Верховний Суд у складі об’єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про наявність підстав для покладення на роботодавця обов’язку щодо відшкодування позивачу як матері загиблого внаслідок нещасного випадку на виробництві (ДТП) працівника відповідача, завданої моральної шкоди з підстав, визначених статтею 1167 ЦК України. Відповідно до ч. 2 ст. 1167 ЦК України моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки. Рішення Верховного Суду прийнято з урахуванням того, що смерть працівника сталась під час виконання трудових обов’язків у зв’язку з незабезпеченням роботодавцем безпечних умов праці, що призвело до нещасного випадку на виробництві та в подальшому – смерті сина позивача. При цьому, як зазначив суд, винні дії загиблого не можуть бути підставою для відмови в задоволенні позову його матері про відшкодування моральної шкоди, завданої смертю особи від нещасного випадку, що стався на виробництві, оскільки такі дії загиблого підлягають урахуванню під час визначення розміру моральної шкоди (постанова Верховного Суду від 14.06.2021 р. у справі № 235/3191/19).
6. Розглядаючи справу № 127/26268/18, Верховний Суд установив, що рішенням суду першої інстанції позов роботодавця (компанія США) до працівника задоволено. Стягнуто на користь роботодавця грошове відшкодування. Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що працівник пропрацював період менше одного року з дня працевлаштування, а тому відповідно до підпункту 1 пункту 13 трудового договору зобов’язаний сплатити на користь компанії грошове відшкодування. Постановою апеляційного суду апеляційну скаргу залишено без задоволення, заочне рішення суду першої інстанції – без змін. Відповідно до умов укладеного трудового договору сторонами погоджено, що всі права й обов’язки, передбачені цим договором, регулюватимуться законами штату Іллінойс. Сторони погоджуються, що будь-які суперечки, що виникають із договору або у зв’язку з ним, підлягають вирішенню виключно в Окружному суді округу Кука, Іллінойс. Відповідно до наказу Окружного суду округу Кук, Іллінойс, суд вирішив: “клопотання відповідача задовольнити цілком, скаргу, підтверджену під присягою, прийнято без збереження за позивачем права пред’явлення позову за тією самою підставою з причин, зазначених у протоколі. Справу визнано закритою та недійсною”. Зважаючи на зазначене, Верховний Суд вважав обґрунтованим висновок суду апеляційної інстанції про те, що спір підлягає розгляду судом першої інстанції в Україні, оскільки укладену сторонами угоду про передання спору на вирішення до суду іншої держави не може бути виконано. При цьому, надаючи оцінку обставинам справи згідно з нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, Верховний Суд зазначив, що вказане грошове відшкодування не є штрафом у розумінні статті 549 ЦК України, а є збитками, яких роботодавець зазнав у зв’язку з достроковим розірванням трудового договору, із посиланням на ст. 22 ЦК України. Принагідно варто пригадати, що підхід до вирішення питання про відшкодування шкоди працівником зазвичай формувався виходячи з принципів, закладених у постанові Пленуму Верховного Суду України від 29.12.92 р. № 14 “Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками”, відповідно до якої суд у кожному випадку зобов’язаний вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного й об’єктивного з’ясування обставин, від яких згідно зі статтями 130, 135-3, 137 КЗпП залежить вирішення питання про покладення матеріальної відповідальності та про розмір шкоди, що підлягає відшкодуванню. Зокрема, у постанові Верховного Суду від 15.09.2021 р. у справі № 205/8516/18 про відшкодування шкоди, завданої підприємству, Верховний Суд застосував такі норми матеріального права та висновки Пленуму ВСУ: ст. ст. 1, 9 ЦК України, ст. ст. 3, 4, 130, 134, 135-1, 138 КЗпП, пункт 3 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29.12.92 р. № 14 “Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками”. З огляду на зазначене, можливість практичного застосування висновку Верховного Суду у справі № 127/26268/18 є дискусійною.

© ТОВ “Інформаційно-аналітичний центр “ЛІГА”, 2021
© ТОВ “ЛІГА ЗАКОН”, 2021